Прокопчук Іванка

Моя найкраща подруга Прокопчук Іванка знайшла в своїх записах цікавий спогад-розповідь про гостини в моєї бабусі у вересні 2002 року.

Пам’ятна подія

Мальовниче село Яглуш розкинулося між гір і лісів. На одному з пагорбів – церква, до якої веде хресна дорога, одна з не багатьох в Україні. Її видно з будь-якого куточка села.  Старшим людям вже не сила кожної неділі ходити до церкви, а молоді майже нема. Хоча хат, здається, багато, але велика кількість пустих, ще більше самотніх людей, а сімей з дітьми всього кілька, тому церква здебільшого напівпуста. Але сьогодні – виняток, бо на цю неділю припало аж  кілька свят: 90-річчя церкви, освячення хресної дороги, празник, але найголовніше свято – день народження жительки цього селища, бабусі моєї кращої подруги і просто веселої і хорошої людини – Бойко Ганни. Все своє життя прожила вона в цьому селі. В дитинстві батько покинув їхню родину, тому бабусю Ганю виховувала сама мама. Зі своїм майбутнім чоловіком Ганна познайомилась у вечірній школі. Потім було  кілька років розлуки, поки Михайло служив в армії і, нарешті, подружнє життя. Михайло теж був напівсиротою – дуже рано померла мама. Жили вбого. В маленькій кухонці-хатинці було дуже холодно, Ганна простудила ногу. Тоді ще не було ні можливості, ні часу думати про лікування, тому хвороба давала про себе знати впродовж всього життя. Працювали не покладаючи рук, тому через кілька років збудували невеличку хатинку з підручних матеріалів: глини, дерева, покрили її соломою. Це були не найкращі умови, але тоді тішилися і цим. Там народились перші діти: хлопчик Євген і дівчинка Галинка. Незабаром почали будувати нову хату, в якій живуть і до сьогодні. Там народилась третя дитина, наймолодший син – Івась.
Діти вже повиростали, мають свої сім’ї, і так сталося, що в рідному селі жити не залишились, роз’їхались по різних кутках. Але як тільки випадає можливість діти обов’язково дзвонять до батьків, приїжджають. І в цей святковий вересневий день побажання лилися зі всіх уст, але найголовніше, найщиріше  привітання висловила сама іменинниця: «В мене  є здоров’я, бо я  ще живу, є щастя, бо я бачу всіх вас, ваші щасливі обличчя біля себе. Головне для мене ваше щастя, ваше здоров’я, ваше майбутнє!»

Жовтий вогник тоненької свічки кидає тінь на лагідне обличчя бабусі, тоненькі зморшки навколо очей як промінчики сонця, вони розповідають про нелегку доля, нагадують про хвилини радості і смутку, а в очах водночас і горе, і щастя, багато сліз, але ще більше посмішок, а головне –  море любові і тепла, які здатні наповнити кожну частинку твоєї душі, охопити всю планету, все живе, увесь Всесвіт.»
Прокопчук Іванка
2002 р.

Оля, Рома, Оксана, Іванка. 2002 рік